Музеї площі свято Юра

Після площі Ринок, Святоюрська площа є наймузейнішою у Львові. Крім церкви Юра, яка є перлиною площі, хоч і не має статусу музею, тут є три художні музеї та поки маловідомий бо новий музей техніки львівської Політехніки. Почнімо нашу оповідь саме з нього.

Музей Машинний зал Політехніки

Вул. Устияновича, 5

Розташований в колишній машинній залі. Що з вулиці нагадує класичистичний храм своїми обрисами та величезними вікнами. Особливо від зупинки, що на вулиці Устияновича. А ще він прикрашений неймовірними маскаронами роботи скульпторші Райхер-Тот. Тут, донедавна діяла столітня електростанція, яка тепер, після вибуху, не працює. А ще біля музею збереглася платформа на якій стояла справжня нафтовидобувна вежа. Ні, нафти у Львові не видобували, а от нафтовиків таки навчали, поки не перевели навчання до Франківська.

Музей наповнений давнім обладнанням електростанції і не тільки. Так є котел, що вибухнув, генератор та турбіна, що виробляли електроенергію, конденсатори, що перетворювали гарячу пару на воду, балковий кран.

А ще є речі не пов’язані з тією станцією. Як от

• Є двигун Дизеля 1911 року
• Реактивний двигун від літака МІГ-15 з розрідом
• Паливний стержень атомного реактора ВВЕР-1000. Такі є на Запоріжській АЕС.
• …

Отож, кого цікавить таке атмосферне місце звертайтеся до Політехніки, бо музей працює по замовленню.

Музей Леопольда Левицького

Вул. Устияновича Чину, 10

Музей є меморіальний бо діє в помешканні художника. Його творцем була дружина Геня. Яка і заповіла свою квартиру по смерті музею. Протягом двох десятиліть Леопольд був душею львівських художників. частина помешкання відтворює приватну квартиру Левицьких. А частина є виставковими залами. Цікаво, що стежку до під’їзду розділяє висока сосна. Мабуть її посадили з якоюсь філософською метою. Та на жаль, її вже немає.

Як і Франко, він був сином коваля. Походив з містечка Чортків, що на Тернопіллі. Проте зумів вчитися в Краківській академії мистецтв. Ще студентом захопився авангардними течіями як от експресіонізмом, супрематизмом, кубізмом. За ліві погляди був виключений з академії та не раз ув’язнювався. Та і в СРСР він, чи його творчість, були в опозиції з основним напрямком радянського мистецтва – соцреалізмом. Тому свої модерні твори він творив до шухляди. Лиш в часи хрущовської відлиги він відкрито продовжив свої модерні експерименти. Найбільше любив станкові відбитки. Постійно експериментів з матеріалом .А от в Казахстані та Узбекистані, де він був в евакуації в час війни, він мусить малювати здебільшого олівцем. Тут вже цікава паралель з Шевченком.

Є в квартирі його колекція карпатських хрестів та кераміки.

А от станок, був спеціально виготовлений на його замовлення ще в рік поверення з Азії. На ньому музей влаштовує майстер-класи, на яких всі охочі можуть відштампувати листівку. Чим завоював перш за все любов дитячих сердець.

Особливо багато Леопольд створив графічних робіт, аж 7 тисяч. Маленького музею замало, би експонувати все те багатство великого митця.

Серед його учнів є сама Теодозія Бриж та її чоловік Євген Безніско.

Музей Олени Кульчицької

Вул. Листопадового Чину, 7

Музей є в помешканні і майстерні художниці, де вона жила і творила 29 років. Переїхала сюди за рік до Другої Світової війни з Перемишля, разом матір’ю та сестрою. Одна з кімнат показує прижиттєве облаштування помешкання а відтворено фрагмент інтер’єру її квартири в Перемишлі. Вона була універсальним художником, то ж її спадщина неймовірно багатогранна. Вона була піонеркою з ілюстрацій дитячих книг в західній Україні. А загалом в її доробку понад 4 тисячі ілюстрації до книг загалом. Зрештою вона викладає графіку в поліграфічному ВУЗі. А ще творила килими, емалі, бронзові твори.

Звідси вона і відправилася на вічний спочинок на Личаківський цвинтаря. Мисткиня мріяла, що її повезуть по карпатські воли. А відбулося все за встановленою радянською традицією. Нагадаймо, що померла вона в 1967 році, а це вже були роки “брежнівського застою”.

Як і її сусід Левицький, походила з Тернопілля, а саме з Бережан. Та на відміну від нього закінчила краківську академію. Її перша виставка була напрочуд успішною.

По війні активно домагалася звільнення заарештованих за націоналізм колег. Захистила від закриття художнє училище, що діє і до тепер як коледж ім. Труша.

Та все це лише мізерні штрихи для зацікавлення у ближчому знайомстві з великою людиною.

Музей Олекси Новаківського

Вул. Листопадового Чину, 11

Віллу збудував для себе художник Ян Стика, творець грандіозних панорам, зокрема Рацлавіцкої, що була найбільшою картиною Львова. Та згодом, Ян оселяється в Європі і віллу купує митрополит Андрей Шептицький. Він мешкав неподалік на території святоюрського храмового комплексу у митрополичому палаці. В той час Шептицький творить Церковний музей, що насправді швидко перетворився на музей українського мистецтва. Така інституція була особливо вагомою і потрібною в часи української бездержавности. Нагадаємо, що Галичина та Закарпаття та Буковина були в Австрійській імперії, а решта українських земель – в російській. Вілла була потрібна для тієї інституції.

Та митрополит не лише дбав про збереження спадщини, а й думав про майбутнє, зокрема й мистецьке. І як меценат підтримав не одного здібного українці. То ж він запросить жити у віллу українського художника Олексу Новаківського. Художник добре віддячив Андрею. Присвятив його два десятки картин.

Новаківський не просто тут жив і творив. Він організував цілу Мистецьку школу. Вона проіснувала тут 10 років. Загалом її навчання пройшло 90 учнів. Тобто, була створена ціла плеяда український митців. Народ, що втратив свою високу культуру, відроджувався швидкими темпами. Крім Новаківського тут мешкали й інші українські художники, зокрема Осип Курилас та Модест Сосенко. Останній був улюбленцем митрополита, і кажуть помирав в нього на руках. Неймовірна честь.

По смерти Новаківського ту продовжували жити чи творити художники. Зокрема, тут творився макет пам’ятника Франкові, що постав неподалік, в парку ім. Франка. А згодом відкрили музей Олекси. Поштовх дало святкування його сторіччя на рівні ЮНЕСКО.

І на останок, якщо ви вперше чуєте ті імена, то це не тому, що вони не варті уваги. Їх давно і гідно оцінили знавці мистецтва. А от з рекламою у нас наших велетнів нам не щастить. Хай це буде один з тих камінчиків який піднесе їх на гідний п’єдестал всенародної слави.