Частина 1.
Затятість графа Скарбека
Поговоримо не лише про театр, а й про древню гігантоманію. Граф Станіслав Скарбек захворів на неї досить успішно, і у другій половині свого бурхливого життя вирішив прославитися тим, що збудує одній з найбільших, якщо не найбільші у Європі, театр, конюшні та притулок для сиріт. А ще з’єднає каналом Чорне з Балтійським морем через річки Дністер і Сян. З притулком і театром він справився успішно (притулок, правда закінчили аж через 27 років після його смерті). Театральна споруда дійсно була найбільшою в Європі, але сам зал вийшов лише третім за величиною після міланського та дрезденського.
Тоді Львів був столицею королівства в складі Австрійської імперії, але досі не мав гідного театру. А той що був, працював у переробленій для театру споруді колишнього храму, що не відповідав вимогам театру. А коли провалилася підлога і глядачі побачили трупи (під храмами тоді традиційно ховали людей), то терпінню львів’ян прийшов кінець.
Граф вирішив збудувати для міста новий театр. 15 років носився він з цією ідеєю. Навіть проїхався зі своїм архітектором Європою, щоб ознайомитися з тамтешніми новими театрами. Помучився з владою, аби затвердили гідний проект, бо великі громадські споруди затверджувалися на рівні столиці.
Починання було надто дороге, тому місто помагало йому як могло. На 50 років монополія на видовища в краї! Подарувало під театр землю. Надало безкоштовно робітників, серед яких були і солдати. Та все одно того забракло і графу довелося закласти свої маєтки. Складність підкинула і природа. Будувати довелося на болоті. Тому під фундамент вбили цілий ліс дубів та сосен. Кажуть, що цифра сягає 16 тисяч паль. Для цього він вирубав цілий дубовий ліс у своїх маєтках під Миколаєвом. Та все ж, будова успішно завершилася через шість років від початку. 1842 року театр прийняв перших глядачів. Та перед відкриттям його чекало тяжке випробовування. Тяжке у прямому розуміння слова. В нього на 8 днів занесли бруківки, вага якої відповідала одній тисячі глядачів. Театр вистояв. Правда, згодом від нього відпаде скульптурна квадрига з Аполлоном, що увінчувала аттик, але це буде через п’ять років через сильну зливу. Аполлон так і не повернеться…
А на час відкриття усі львів’яни в захопленні від свого нового театру. Газети пишуть, що то справжній Palais Rojal (Королівський палац), називають не інакше як Великим. Вулиця довга, що проходила поруч змінила назву на Театральну, і такою є донині.
Злети і падіння
Відкриття почалося виставою «Життя як сон» Ф. Грільпарцера. Та епохальною виявилася друга вистава, комедія львів’янина Александра Фредра «Дівочі обітниці». Вона започаткує комерційний успіх театру. А сам Фредро був одружений на колишній дружині Скарбека Софії. Їх внуком буде митрополит Андрей Шептицький. Якості сприяло, мабуть, і те, що довго в театрі працювали одразу дві трупи – польська та австрійська. Це призводило до здорової конкуренції.
На рубежі ХІХ-ХХ ст. режисер Павліковський запровадив цікаву практику, коли цілий місяць ставили вистави когось зі світової класики, безумовно не забули і про Шекспіра.
Відомий і провал, і ще який! У 1880 р. місто вкотре відвідав імператор. Тоді більшість публіки не витримала бідних декорацій і фальшування музики, і до кінця монарх досидів у майже порожній залі.
1944 р. радянська влада переводить сюди театр зі Запоріжжя імені Марії Заньковецької. Відтоді почалося нове життя вже з українською трупою. Ще один поворот відбувся 1987 р., коли очолений Федором Стригуном театр почав працювати на національне відродження. Повертає заборонені тоталітарною системою твори, проводить вечори, лекції, акції.
Досягнення відзначено званнями: 1972 р. – надали звання академічного, 2002 р. – статус Національного.
