Диявол у боротьбі з львів’янином

Мова піде не про містичні сили, а про сваволю шляхти, типову для XVI століття. Про часи, коли сутички між панами набували форм справжніх війн. Палали села, брали штурмом замки та міста. Хоча, загалом, в країні панував мир. Це був неймовірно цікавий час, який чомусь маловідомий в наші дні. Ой як бракує нам свого Дюма. Бо той прославив часи шляхетської вольности тодішньої Франції. Спробуємо і ми хоча б трішки виправити ситуацію цією.

Згадаємо пригоди особливого шаленця, Станіслава Стадницького. Він наганяв такий страх, що був прозваний лянцутським дияволом. В Лянцуті був його головний замок.

Війна Диявола з Корняктами. Перший напад на Львів

Війна з Диявола з львівським мільйонером Костянтином Корняктом почалася з того, що Стадницький набрав в Корнякта позик, та орендує Ланцут і вирішив їх не віддавати. А так як віддавати потрібно було перш за все землі, то він просто розпочинає боротьбу, би Корнякту не дали шляхетства. Бо якщо ти не шляхтич, то не можеш бути великим землевласником. Та це був лише невинний початок. Старий Корнякт помирає, а з його сином Стадницький починає вже справжню війну. Нападає на віданні під заставу села. Спалює там фільварок, грабує селян і на останок радить забути про свій борг (47 тис. злотих).

Костянтин Корнякт-молодший вирішив переселитися подалі, а під Львовом все розпродує. Та Стадницький напав на нього і там. Його вояки штурмують замок Корнякта під Перемишлем. На штурм Стадницький привів аж півтори тисячі вояк. Замок був не добудований тож його легко впав. Стадницький не просто грабує замок, а фактично не залишав ньому і дрібки чогось цінного. Забрано все, вікна, двері та навіть ручки зі скринь. Жінку і доньок Корнякта він гвалтує, а самого Костянтина тримає два місяці в підземеллі свого замку би той підписав відмову від боргу та претензій за напад. Корнякт вимогу підписав та не змирився. Думав, що мури Львова досить міцні, тому заховався за ними. Відчувши безпеку, подає на кривдника в суд. Тоді, Стадницький зі своїм військом увірвався в Львів і повторно примусив Корнякта підписати відмову. При тому, зробив цей акт насильства у самому львівському суді!

На диво Корнякт таки зумів добитися справедливости. Але на це він потратив аж 14 років в судах. Врешті, суд примусив Стадницького виплатити Корнякту 100 т. злотих. Стільки грошей в того не було, тому він віддав, як часткову компенсацію свої маєтки в Журавиці.

Війна з Дрогойовським та другий напад на Львів

А ця війна почалася з того, що пан Дрогойовський заступився за маєтки свого урядовця, на які наклав оком Стадницький. А ще сам Дрогойовський сам жадав зайняти село в Стадницького за оплату боргу. Ну як таке стерпіти? То ж Стаднийцький взяв штурмом королівський замок в Перемишлі де той переховувався. А що ж король? Король двічі намагався вирішити суперечку, та без видимого успіху. Закінчилося все смертю сімдесятирічного Дрогойовського через рану завдану Стадницьким.

То був не перший конфлікт між ними. Ще двадцять років до того Стадницький захопив маєток Дрогойовського і на брамі прикріпив погрозу швидкої смерти. За легендою, Стадницький завжди попереджав своїх ворогів випускаючи у їх брами чорну стрілу.

Повертаємось до смерті Драгойовського. За нього мстить родич, славний лицар Ян Гербут. Він схопив Стадницького і привіз на суд до Львова. Бо Стадницький вбив не просто шляхтича, а королівського старосту. Диявола закрили в Низькому замку. Та впливові родичі звільняють його. І на диво звільнений Станіслав Стадницький не тікає, а мститься місту. В той час якраз під місто з військом підійшов Адам Стадницький і став табором біля церкви Юра. От вони разом 15 днів штурмують Львів, вимагаючи видачі Гербута. А закінчення тієї історії взагалі феєричне! Супротивники замирилися і на знак згоди вистріли з гармати по місту. Оце так Гербут віддячив Львову.

Паралельно цим подіям Ян Стадницький атакує замок вбитого. А сам Станіслав закінчить ту війну вже з покійним Дрогойовським нападом на села вдови вбитого.

Про молоді роки Диявола

Зробімо відступ, щоби згадати молоді роки шаленця. А буйним він був завжди. Через що на нього позивалися сусіди. Вже тоді він штурмував міста. Підірвав браму Переворська (Пшеворська). Це він так витягав з тюрми свого солдата, якому загрожувала смертна кара через обезголовлення. А ще була спроба вбити на самому сеймику (місцевому парламенті) краківського старосту. Тоді, на диво, від стріляними в костелі, ніхто не постраждав. Та що там староста. Стадницький в час безкоролів’я сформував власну армію і спробував викрасти претендента на трон Сигізмунда Вазу. Той ледь пробився в Краків. Та це не охолодило нашого героя. Він штурмує саму столицю королівства. А через невдачу афери невдачі, взявся грабувати маєтки прихильників Вази, і то в той час коли той вже став королем! От шаленство!

На якийсь час Стадницький таки змушений був покинути державу. І подався воювати з турками в Угорщину. А коли його амністують то повернеться до Польщі, але не до спокійного життя, а знову піде проти короля.Благо, що тодіас в королівстві черговий рокош (законне повстання проти “свавілля” короля).

Остання війна Диявола

Вів він цю війну з керівником Сейму (маршалком нижньої палати парламенту) Лукашем Опалінським. То була найбільша війна Диявола. Казали, що почалося все через улюбленого карлика, якого викрав наш Диявол. Жорстокості додав і релігійних фанатизм обох. Тільки Стадницький був кальвіністом, а Опалінський – католиком.

На початках успіх був на боці Диявола. Опалінський ледь втік живим, коли його загін був вщерть розбитий. Далі була серія облог замків. Стадницький взяв замок у Ленках. Опалінський здобув Ланцут та спалив його. Стадницький спалив Лежайськ і ряд сіл. Загалом, Диявол вбив 150 підданих Опалінського, пограбував 16 його орендарів та 10 костелів. Військо Опалінського тануло на очах. І той в розпачі, викликає Стадницького на дуель. Та Диявол не хоче так ризикувати.

Знову король пробує приструнчити Стадницького. Та хто такий король для Диявола. На Коронний трибунал (Державний суд) Станіслав прибув під звуки сурм та барабанів. Його армія в 700 солдат бере під контроль виходи з міста Любліна. На цей раз помилкою Диявола виявилася жорстокість його ж солдат. Вони взялися палити та грабувати міщан. От ті й згуртувалися та самотужки викинули те військо з міста. Відтепер Дияволу патологічно не щастить. Він втрачає війська, а Опалінський, навпаки, зростає в силі. Візьме його замок в Войтиничах де до його рук потрапить жінка Стадницького, а він сам ледь зуміє втекти. Тепер в Стадницького жодного замку. Та ще жевріла надія на підхід найманців. Але замовив їх він в Трансільванії. А чекати він вже не може. Час стає його ворогом.

І ось вирішальний бій. У відкритому полі зійшлося 6 тисяч вояк. Стадницький втратить 500 вбитими і тікає лісами. Його вполюють як звіра і вбивають. Згодом порахують, що він отримав 10 ран від шабель та списів.

Диявол по смерті та його дияволята

Тіло Диявола виставили на все загальний огляд в Перемишлі, який він колись штурмував. Та і не лише злі погляди чекали на нього. Якщо вірити легенді, його голову відтяв і насадив на спис якийсь шляхтич і поїхав з нею в Люблін. Ніби таким дарунком він мав на меті прихили серце своєї коханої Регіни Жегоцянки. Не знаємо як сильно вона втішилась тій голові, і чи втішилась. Знаємо точно, що для того хто його добив Стадницького, для татарина Перса, Опалінський добився шляхетства. Вбивця Диявола отримав звучне ім’я –  Перс Македонський. В честь перемоги Опалінський збудує костел в Лежайську, перед тим спаленому Стадницьким. З Лежайськом пов’язана історія буйства ще і його сина Сигізмунда. Якого впіймали в Лежайську, де ховався. В Ланцуті його без суду розстріляли за те, що вбив 80-річного шляхтича і 25 селян, пограбував його столітню матір та в придачу розігнав місцевий Сеймик.

Та це був ще не кінець. Диявол ж залишив не менш буйних дітей, прозваних Дияволятами. Син Владислав загинув у сутичці. Син Станіслав ІІ, ніби теж навіки упокоєний сусідами, бо проявив диявольський характер тата. І ніби він мав три дружини. Одну з яких удушив, а другу втопив. Вигас рід на внукові Станіславові ІІІ, якому кат стяв голову, але вже не через розбої, а через політику, бо той перейшов на бік шведів.

P.S

Отак жила шляхта в Речі Посполитій. Країні, де саме вона керувала всім, а не король. Де вона могла вести приватні війни і почуватися повністю господарями долі і держави. Приклад Стадницького лише один з багатьох. І аж ніяк не є винятком. Таких буйних було багато. І наказати їх часто могли лише сусіди, а не держава. Тут пригадується і те як Хмельницький постраждав від подібного набігу на свій маєток. Його сусід вбив в Суботові сина. А на скаргу до короля, Богдан кажуть отримав відповідь: “Маєш шаблю, то ж дій”.