Дивні пам’ятники центру Львова

Федорович друкар

Перший в нашому списку буде як не дивно пам’ятник Івану Федорову. На перший погляд то типовий пам’ятник радянського часу. Він присвячений людині яка вважалася першодрукарем України. В руці друкар тримає книгу. Що ж тут не звичного, спитаєте ви? А дивним є те, що пам’ятник не підписаний. Мало того, навіть книга в його руці немає назви. От візьми і перестав пам’ятник, і можна називати вже ту особу якось по іншому. Такий собі пам’ятник-універсал. Та львів’яни не задумуючись впевнено називають хто це. Але звідки в них така впевненість, що то Іван Федорович? Ну по перше, бо знають. А по друге, підпис таки є. Але якось не звично далеко. За кількадесят метрів від пам’ятника, на залишках оборонної вежі званої мулярською. На вежі прикріплена плита з уривком вступу до однієї з книг Федоровича. І внизу підпис “Іван Федорович Москвитин”. Таке розташування підпису вже дивує. Попробуй здогадатися, що то теж частина пам’ятника. А по друге, дивує звучання імені “Федорович”. Адже в радянські часи його називали не інакше як Федоров. Навіть, вуличка поруч так називалася. “Федоров” мало підкреслювати його московське походження, бо прибув він до нас з Москви. Але, як не дивно, то не прізвище, а по-батькові. В Литві та Україні він сам підписувався за місцевою традицією Федоровичем. Це, певно єдиний випадок коли офіційно радянська влада не перекладала по-батькові українською. Підозрюю, що писати Федоров не схотіли, а йти проти лінії радянської історії не могли відкрито. Тому, на пам’ятника жодного підпису, а поруч таки написали “Федорович”.

Мазох

Наступний наш пам’ятник для огляду. Пам’ятник письменнику. Людині яка теж друкувалася. Це фон Захер-Мазох. На вулиці Сербській, біля кав’ярні, готелю і магазинчику присвяченим його особі. На перший погляд стоїть собі типовий пан в одязі ХІХ ст. Але придивимось пильніше. Тим більше це просто бо він доступний. Розміром цілком людського росту. На ньому стирчать чужі руки. Руки в різних місцях. Таке враження, що руки живуть власним життям. Окремі долоні прилипли до нашого письменника.

Придивимося і до грудей. Там дірка замість серця. В цій дірці зображена оголене жінка. А ще можна заглянути йому в кишеню. А це найбільший конфуз. Кишеня доступна. Можна  неї запхали свою руку, якщо ви панянка. І відчуєте, що він ну, без спідньої білизни. Чому так зобразили письменника? Та тому, що Мазох любив писати на теми досить інтимні. Зрештою, термін мазохізм походить від його прізвища.

Іван Підкова

Ще один пам’ятник який точно здивує, це пам’ятник голові. Так саме голові. Зазвичай пам’ятник є в повний ріст, по пояс, так звані бюсти. А пам’ятник голові трапляються вкрай рідко. Ні це не економія металу для пам’ятника. Справа в тому, що дійсно цей персонаж втратив голову. Так. Голову біло відділено від тіла. Це було звичне покарання через обезголовлення. І Іван Підкова був обезголовлений. Правда, сталося це не на цьому місці. А трішки далі, на площі Ринок. Де і відбувалося покарання знатних осіб. Так що тут пам’ятник голові дуже доречний.

Підкова – легендарна особа. Керував Запоріжжям. Запорізькою січчю. А згодом, на короткий період захопив трон Молдови. На його страту приїхав навіть представник султана. Адже Молдову турки вважали своєю вотчиною. А Підкова, привівши загін з території королівства польського, запорізька січ була підконтрольна Варшаві, мав бути скараний на вимогу Туреччини як злочинець. Але якщо ви навіть захопили трон, то до вас і ставлення не  просто. Йому не просто відрубали голову, а з почестями. Під ноги постелили не солому а килими. Дозволили випити перед стратою вина зі срібної чаші. Промовити до побратимів, які прийшли його проводжати. А далі, його тіло поховали в одній з головних православних святинь Львова, Успенській церкві. Згодом, козаки перевезли його до Канева і поховали над Дніпром. Там було поховано ще кілька представників козацької верхівки. І, згодом, Шевченко заповів себе поховати там теж. Така ось історія цієї голови

Моцарт

Далі пам’ятник взагалі з дивовижних форм. З дивною, не пропорційною головою. Придивляємось, і бачимо, що то така велика перука на ній. Отже, з головою ніби все добре. Але перука занадто велика. Кажуть, майстер навмисно зробив її саме такою би показати тиск батька на свого сина. Перед нами син великого Моцарта. Його весь час порівнювали з батьком, легендарним композитором. Тому, з цим тяжко було йому жити.

А якщо придивимося до ніг, а він босий, то побачимо, що в нього дві ліві ноги. Що тут мав на увазі автор? Думайте самі. Пам’ятник був подарований містові. А дарованому коню в зуби не заглядають.

Святий Юрій

На перший погляд здається, абсолютно такий типовий. Навіть не цікавий. Поставила його поліція Львова для увіковічненя пам’яті про загиблих поліціянтів. Але святий Юрій, не просто вбиває змія, як символ зла. Глянемо під ноги святого які встромлені в стремена. На стременах є медальйони з портретами. Це скульптори пам’ятника так скромно зобразили себе. А якщо поглянути під копита коня, адже передні ноги в нього здиблені, то бачимо на підковах їх імена – Андрій і Володимир. Отже, його скульптори Андрій і Володимир Сухорські так увіковічнять себе в пам’ятнику. І лише дуже допитливі люди можуть побачити таку цікаву деталь. При умові, якщо підійдуть в притул до пам’ятника, що не дуже легко. Бо заважає широка плита на якій він стоїть. От.  

Пивовар

Пам’ятник пивовару. Схожий на монаха пивовар тримає бочку з пивом. Але виявляється, що бочівка водночас є годинником. Який має відкриті, доступні стрілки. Ми можемо їх покрутити. Ідея була дуже крута. Ви могли побавитися отими стрілками, але коли ви відходили то стрілки поверталися на те місце який був час. Годинник мав бути антивандальним. І навіть, потрапив в перелік найцікавіших годинників світу від поважної годинникарської асоціації Франції. Але антивандальність цього механізму, виявляється була перебільшена. Його дуже швидко зіпсували. А ще, той годинник мав неймовірну річ. Коли відбивала сімнадцята година і 15 хвилин, то звучав гімн пивоварів написаний Кос-Анатольським. Шкода. Так я і не побачив як працював цей годинник, і не почув як з нього звучить це гімн.