Дежавю або Балкони ви мої, балкони…
Останнім часом громадськість Львова вже починає бити на сполох. Бити на сполох через масове руйнування пам’яток архітектури. Так, безперечно, вони і тільки вони можуть бути справжньою окрасою та гордістю нашого міста. Вони, і тільки вони можуть приваблювати туристів, створювати неповторний образ та атмосферу нашої галицької столиці.
Але сталося так, що Львів, як і багато міст світу пережив етап масового будівництва. Етап, коли головним була житлова площа, а не її вигляд. Етап масового будівництва висотних будинків за типовими проектами. Ця типовість була настільки типовою, що нерідко доходило до справжніх парадоксів.
Мандруєш з одного кінця міста на інший, чи, навіть, з одного міста в інше, і бачиш перед собою той самий будинок. Бачиш той самий будинок не тому, що носиш із собою його фотографію, і не тому, що він є якимось надзвичайним творінням архітектури. Просто, так вже було заведено. Створять новий проект і будують за ним на всіх просторах необ’ятного союзу. Мабуть, для того, щоб коли доля закинула тебе в чужі краї, ти не сумував, бо і там ти побачиш такий вже до болю знайоме архітектурне творіння. Побачиш його чи то в Києві, чи то Москві, чи то, навіть, у далекому Магадані.
Ну, уявіть собі таку історію. Ви замовляєте таксі, говорите водієві свою адресу, і він вас привозить на вашу вулицю, до вашого будинку. Ви заходите у свій під’їзд. Підходите до своєї квартири. Відкриваєте своїм ключем свій замок. Заходите до своєї квартири, де стоять такі до болю знайомі вам меблі. Ви лягаєте спати, а вас будить жінка, але вже чужа. Ви її сюди не запрошували. І взагалі бачите її в перше в житті. Мало того, вона здивована не менше за вас, і вважає вашу квартиру своєю. Ви довго ніц не розумієте, але коли вона говорить, що це Ленінград, а не ваше рідне місто, то ви нарешті починаєте розуміти, що нічого не розумієте.
Цей сюжет придумав не я, а відомий російський хлопець ну з дуже вже нетиповим ім’ям Ельдар, проте, типовим прізвищем Рязанов. Пам’ятаєте його геніальну іронію на радянську типовість в усьому , в тому числі й в архітектурі. Фільм “З легким паром”.
Отже, ми отримали у спадок ці типові багатоповерхівки. Вони аж ніяк не можуть бути нашою гордістю, хоча дають дах над головою більшості мешканців великих міст, в тому числі й мені. В досить зручно жити. Проте, не один з їх мешканців з гіркотою сумує чому не живе в таких милих оку будинках старого міста. Де один дім не схожий на інший. Де на кожному з них є свої неповторні архітектурні прикраси, де навіть балкони на різних будинках мають особливе вирішення.
Мабуть з того мовчазного залюбування оригінальністю ми робимо все, що в наших, і не в наших, силах, щоб і свої типові багатоповерхівки перетворити на нетипові. Переробляти цілі фасади це нереальна справа. На це ні в кого не вистачить коштів. Хіба що у потужних банків та податкової інспекції. Надто вже величезні ці фасади за площею. Вихід все таки було знайдено. І не в нас у Львові. Я думаю до цього додумалися відразу в багатьох містах, ощасливлених такими багатоповерхівками. Що ж такого оригінального ми вносимо. А ми взялися за найпоказовішу річ, за балкони. І переробляємо їх, надаючи будинкові вишуканих рис свинарника. Дивлячись на такий будинок розцяцькований балконними вікнами ручної роботи, різного типу і кольорів, згадуєш несмак повій з класичних творів. Та них це була візитною карткою їх професії. Я розумію потребу зробити своє житло затишним і теплішим. Але я також розумію те, що наші нові райони можуть добре виглядати тільки тоді коли наші типові будинки таки залишаться типовими. Гарними їм вже не бути, а ось симпатичними, ще стати не пізно. Тільки краса їх в чіткій ритміці вікон та балконів. І доки ми будемо вирішувати про вигляд своїх балконних володінь кожен на свій розсуд а не громадою будинку, доти ми будемо жити в районах, де ніби то й зручно проте якось не затишно, і все скидається на сміттєзвалище, навіть коли, о чудо, все прибрано.