Найвелелюдніший мітинг древнього Львова

Уявіть лише. 1537 року, Львів хоч і був одним з найбільших міст королівства Польського. Проте, тодішня велич різко відрізнялася від сучасності. Місто мало тридцять тисяч мешканців. І от біля нього зібралися на мітинг 150 тисяч люду! Якщо порівняти кількість мітингарів і кількість львів’ян, то останніх було в 5-ть раз менше. То було так, якби під тепер під Львовом зібралося 5 мільйонів люду.

Саме місто не могло прийняти такого натовпу. Тому, збори відбувалися в полях, біля церкви Юра та на Збоїщах (тепер північ міста). О, які то були збори. Виступали промовці, найкращі оратори королівства. Кипіли пристрасті. Безумовно, значення мітингу було всекоролівським. На нього змушений прибути і сам король Сігізмунд І Старий, разом з усім двором та парламентом (сенатом). Король не приходив на збори безпосередньо, а відсиджувався в Низькому замку. А от сенатори чи не в повному складі змушені були давати відповіді перед розгніваним натовпом. І було це не так вже й безпечно. В першого сенатора королівства Яна Тарновського (засновник Тернополя), в запалі сварок, хтось вистрілив. Той чудом не загинув.

Та гул вигуків перекрило небо. Враз здійнялася страшенна буря. Зевс почав лупити блискавками, улюбленою своєю зброєю проти непокірного людства. Видно, вирішив помогти своєму коронованому брату на землі. Небо настільки затягнуло хмарами, що не стало видно хто говорить.

Почалася паніка. А так як на мітинг зібралися не просто люди, а шляхта, тобто військові, лицарі королівства, враз в їх руках в тому часі небезпеки потягнулася до зброї. Заблищали шаблі витягнуті з піхв миру, і грозили небу чи королю земною війною. Вигукували імена зрадників, якими вважали тих, хто був на боці короля. Бо мітинг зібрався саме би змусити верховну владу піти на поступки. І то конкретні. Вимоги шляхти були цілком прагматично сформульовані в 36 пунктах. Так що не слід вважати, що стихія незадоволення була якоюсь хаотичною.

Сенатори вирішили, що з них досить. Воювати з небом та хмарами на землі їм не вистачить жодних сил. То ж вони заскочили на своїх коней і шаблями проклали дорогу до порятунку, до Львова, що надійно захищений могутніми мурами та стрункими баштами уособлював спокій. До Львова, де в Низькому замку замешкав тоді сам король.

Буря вщухла. А запал шляхти – ні. Наступного дня вона знову зібралася своїм 150-тисячним натовпом на тих же Збоїщах. Шляхта й надалі закликали до себе сенаторів, би продовжити розпочаті наради. Але ті, навчені вчорашніми подіями, не висунули з міста й носа. Другий раз ризикувати вже ніхто з них не був дурний. Та з шляхтою мусять рахуватися. Вічно за мурами не відсидишся. Тож сенатори запропонували мітингуючим обрати делегацію і лише вона буде пропущена в місто. Тепер, у вузькому колі нарада продовжилася вже не в чистому полі, а у затишному просторому дворі францисканського чоловічого монастиря, оточеного колонадою, під звуки прохолодного джерела, що било з під землі посередині двору. Монастиря вже нема, а на його місці є економічний факультет університету. І ось, в цьому благословенному місці, ще раз виступлять вчорашні трибуни від шляхти. Повторять попередні вимоги до влади. Сенатори ще раз дадуть свою вчорашню відповідь. Знову виступить перший сенатор Тарновський. І тепер на нього вже ніхто не кричатиме і не стрілятиме. Знову до нічого не домовляться. Тому вирішать відкласти перемовини на два дні.

А коли настав зазначений час, вирішено відправити делегацію до короля з вимогами. То посольство швидко повернеться з королівською відповіддю. Король не готовий поступатися, хіба що малим, а саме, справи про відібрані землі він готовий віддати на розгляд сейму де панує шляхта. Знову почулися обурені крики шляхти. Яка знову так розпалилася, що ледве розійшлися по своїх квартирах.

Так безрезультативно тривало це все цілий місяць. І, лиш на початку вересня король дещо упокорився. Зокрема, гарантував заборонити своїй дружині Боні Сфорці купляти землі королівщини (королівські землі були не приватним володінням конкретного короля, а мали передаватися наступному королю, якого за звичай у Польщі обирали). Також він гарантує обрання наступного короля на елекційному (виборному) сеймі. Тут слід згадати, що саме обрання сина короля молодшим королем і його коронування з життя батька і було однією з головних причин обурення шляхти. Бо Польща з XIV ст. мала неписану традицію, згідно якої король не передавав своєї влади в спадок, а воля шляхти призначала його по смерти короля. То ж шляхта прагнула і надалі тримати в своїх руках призначення короля, якого сприймала як свого висуванця, а не повноцінного монарха. Шляхетська демократія. Зрештою, Польське королівство вже 30 років до тих подій часто називають Річчю Посполитою, тобто республікою, де посполиті то народ, а “річ”, той перекруч з латини, то “справа”.

Саме з цього мітингу почалася традиція щорічних скликань сеймів в Пйонтрукові чи Кракові. Тепер шляхетські представники могли, без скликання подібних мітингів, впливати на законодавство держави. Та все, ж король не легко здавав позиції, і лиш через три десятиліття шляхта в основному виборола те, що бажала на цих велелюдних зборах під Львовом.