Як у Львові йшли в монастир аристократи

Мова про одну з найвпливовіших жінок польського королівства Теофілію Вишневецьку з Лєщинських, споріднену з королями та гетьманами. На той час їй було вже 73 роки. Чоловік помер 12 років тому. Три доні вдало вийдуть заміж. Так Урсула стане дружиною гетьмана литовського Михайла Радзивіла прозваного Рибонькою, одного з найбагатших магнатів Речі Посполитої. Отож, пора було і подумати про свою вічну душу.

Та її облечини (постриг) 11 лютого 1753 року перетворилися на загальноміську забаву, що нагадувала швидше весілля чи хрестини і навіть перевершило попередні свята, що були до того у Львові. Та й вона, за традицією тодішніх аристократів йшла в монастир який фактично і  перебудувала. Хоч не вона була його засновницею, проте профінансувала побудову його храму та дзвіниці.

Тиждень до постригу

За тиждень до постригу про це було оголошено по всіх костелах Львова. А на вежі монастиря капела її зятя князя Михайла Радзивілла грала марші зранку і ввечері. За той час до Львова з’їжджалися найбільші магнати Польщі.

За день до постригу

Напередодні облечин, в суботу, Теофілії в головному костелі Львова провів службу єпископ Єзерський в присутності згаданих гостей. На ній грала та ж капела Радзивіла. А його гарнізон пройшов парадом через костельний цвинтар. Сама ж Теофілія мала сукню з золотої парчі “збагачену порозкидуваними квітами, предивної моди”.

Увечері капела грала для Теофілії найкращі твори, а в палаці Радзивіла, який був в районі сучасної вулиці Огієнка, аристократи танцювали наймодніші танці.

Постриг

В неділю, в день облечин, капела відіграла марші на добридень. Костел був оббитий кармазином і “дивно глядача насолоджував”. Довкола костелу стояли солдати Радзивіла як на параді. Крім підсилення урочистості вони мали запобігати можливій тисняві, бо народу зібралося як на коронацію. Тим часом правилися одні за одними літургії. А тих хто не потрапив костел розважала капела відбірні італійські твори. Облечини пройшли під звуки труб, тимпанів і сальви з гармат. Отець Поліковський, який і докладно опише всі ті урочистості завдяки чому ми є майже їх глядачами, проголосив в елегантному стилі проповідь.

По тім, Радзивіл запросив усіх до свого палацу, де під звуки труб, тимпанів і гармат в ілюмінованому палаці та альтанці розважав до глибокої ночі. Як напише історик Яворський: “Львів танцювати вміє і танцювати любить. Він танцював в історичні моменти, найменш для цього відповідні, зумів танцювати, особливо в стародавні часи, в обставинах дуже особливих.” Водночас проходив бенкет в самому монастирі. Її внучки особисто прислуговували при столі, розносили марципани та особливі цукри.

Смерть організаторів

Чи не головні витрати на ці грандіозні святкування взяв її зять. А його дружина і доня Теофілії Урсула помре через пів року після описаного свята. І він одружиться вдруге наступного року. Нова дружина встигне за 8 років подарувати йому четверо дітей. А Радзивіл, переживе Теофілію лише на 5 років

Сама Теофілія прожила в монастирі лише 4 роки і померла у 77 років. В ньому її і поховали.

Як прощався зі світом її чоловік

Чоловік Теофілії також прагнув перед смертю пожити в монастирі. При живій дружині він не міг постригтися в монахи, та таки жив в монастирі, в якому теж збудував храм. Мова про монастир францисканців на вулиці Личаківській з костелом св. Антонія., який зберігся до нашого часу.

Доля монастиря

Через 30 років монастир, в який пішла Теофілія, закриє нова австрійська влада, і передасть під українську греко-католицьку семінарію. І він стане школою для головної тоді верстви українців Галичини – священників. Аристократію на той час ми втратили, а інтелігенція ще не народилася. Тут вчилися Маркіян Шашкевич та творець музики українського гімну Михайло Вербицький.

Цікаве співпадіння монастир домініканок і семінарія проіснували кожен трохи більше ніж півтора століття.

Тепер на місці монастиря є Головна пошта, географічний факультет університету імені Франка, АТС, музей “Русалки Дністрової” та пам’ятник Маркіянові Шашкевичу. З часу Теофілії залишилася лише дзвіниця костелу монастирського храму св. Катерини Сієнської. Саме в ній є згаданий музей. Хто пам’ятає тепер, що тут був монастир? Та і пам’ять про гучні облечини Теофілії теж відійшла в небуття, і лише історики про них пам’ятають. Так минає мирська слава.